Обласний Центр ДЮТ

учениця Коростишівської гуманітарної гімназії № 5 імені Тараса Шевченка, вихованка гуртка «Юні мовознавці»житомирського обласного центру науково-технічної творчості учнівської молоді, переможниця обласного конкурсу «Літературна майстерня – 2014, 2015» (дипломи ІІІ  та І ступеня відповідно).

Педагогічний керівник – Світлана Скачко, учитель української мови та літератури Коростишівської гуманітарної гімназії № 5 імені Тараса Шевченка, керівник гуртків «Українське літературознавство», «Юні мовознавці» житомирського обласного центру науково-технічної творчості учнівської молоді.

Зі збірки

«НІЧОГО ПРИХОВАНОГО. НІЧОГО ВІДКРИТОГО»

Антициклони подій хапають мене за комір, 
за руку, за куртку, за носа, 
і водять туди-сюди, 
за руку, за носа, за куртку, і так по колу;
в думках пусто, 
в голові пусто, 
а в кишенях дзвенить. 

Нова сторінка – це те саме, що нова лінія, 
та непряма – викривлена вниз і вгору, 
кардіограма говорить у міських поліклініках, 
усе нормально, 
кардіограма говорить. 
Кожен четвертий подумки просить: «Зігрій мене». 
Щоправда, в кого? 

Світ кипить, хоч казали такого не може бути, 
нагріваються води: прісні й непрісні, 
все перемелене й все тверде, 
кожен іде по коліна, в невдачі взутий, 
не зупиняючись, 
кожен іде. 

Перед очима в мене лежить півсвіту, 
за спиною тоне ще половина одна, 
у мене в кишенях простір, 
у мене в кишенях вітер, 
а в голові – слова.

Зривається перша ліана – падає мегаполіс,
каміння летить – пазл без кутових 
посміхається,
канцтовари й офіс
і навіть той банк,
що цілодобово, без вихідних,
притих.
У душі ти, можливо, Шліман 
та тобі не дістатись Трої.
Залізобетонні джунглі 
куштують твої страхи,
бажання твої вони, у принципі, також куштують,
пережовують твою посаду
і хто ти в біса такий.
Твоя жінка чекає тебе до шостої вдома,
і перша, 
і друга
так само чекали колись,
на зміну коханню – залізобетонна втома,
Я би батька послухав і взагалі не женивсь,
головне – аби із сервісу була тачка готова
і дорожніми венами крутився колесний диск.
Минулий вік срібний, тепер час цементу 
Рука не творить мистецтво,
рахує гроші, рахує камінь,
Рука набиває черево.
Раб алюмінію бажає папером померти,
а народитися деревом.

Уже час ховати вітрила, викидай якір,
От ми й прибули до власного Порт-Артуру,
Японія вносить в життя нові коректури,
По плану Лотарингія або ж навіть Краків,
Подумай...
У твоїй сумці маленькі шматочки Тянь Шаню,
У мене в кишені бразильські кавові зерна,
Ми різні, як різняться наші землі,
Я тебе не люблю,
Але й не проклинаю.

Кого ти забув серед тих берегів,
Кому ти молився з ненаших богів?
Якщо десь лишились твої сліди,
чому я не можу тебе знайти?

Вертайся додому разом із бризом Сицилії,
з рюкзаком із секонда, і конверсами дядька Сема,
діти індіго тягнуться руками до неба,
а щоки засмаглі віддають апельсинами,
якщо у прощанні все ж і була потреба,
то прости мене.