Діана Назарук
Повернутись
Діана Назарук, учениця 9-А класу Чуднівської гімназії, переможниця ІІ обласного конкурсу «Літературна майстерня–2014» у номінації «Проза» (диплом І ступеня).
Педагогічний керівник – Галина Ящук, учитель української мови та літератури Чуднівської гімназії.
Дівчинка з минулого (Уривки з повісті)
Я думаю,щодеякі речі можна робити вічно. Вони ніколи не набридають і щоразу приносять задоволення або навіюють спогади про те, що давно минуло і вже не повернеться. Проходять роки, змінюється світогляд, одна епоха приходить на зміну іншій, а звички вкорінюються назавжди, життя без них стає неповноцінним.
За своє життя я 256 разів перейшов вулицю на червоне світло, зустрів 17 893 зелених автомобілів, побачив 131 падаючу зірку (але моє бажання так і не здійснилося).
Уже 76 років я живу в одному будинку з розкішним садом, сплю без подушки, вранці слухаю джаз, чищу зуби пастою з ментолом, ніколи не снідаю і не дивлюся новини.
****
Я ніколи не дивлюся на когось одного більше трьох секунд, щоб не привертати уваги і нікого не нервувати (повірте, дратує, коли хтось довго просвердлює тебе поглядом).
****
Часом, коли Марта, моя, без сумніву, мудра і терпляча дружина, спече свій фірмовий струдель з яблуками і сливовим пюре, я відвідую Філіпа – учня, який досі працює в газеті. Він років на 20 молодший за мене, і враховуючи те, що через свої розміри він ледь проходить у двері, він доволі спритний і швидкий, оскільки встигає зібрати останні політичні чутки і зробити з них сенсацію. Учень із нього доволі непоганий, але пише він трохи не те, чого я його навчив.
****
Наша єдина донька переїхала за океан – і ми бачили її досить рідко. Можливо, їй там було краще, але сумувати ми не припиняли. Єдиною втіхою були внуки, які залишалися в нас на канікули.
Діти приносили в наш дім бурю емоцій. Вони ніколи не сиділи на місці, ніколи не слухали своїх старих, вони насолоджувалися дитинством, яке у них не відібрали.
****
Був звичайний осінній вечір, я сидів на ґанку і милувався заходом сонця (іще одна моя звичка). Милувався і думав, що життя – це не чорно-біла зебра. Воно більше схоже на небо призахідного сонця: ніжне, як рожевий відтінок; радісне, як помаранчевий; підступне і холодне, як синій; пекуче і жорстоке, як червоний; замріяне і романтичне, як бузковий. Місцями небо біле, наче чистий лист. Життя дає нам можливість почати все з нуля. Одного разу я скористався таким шансом.
****
Уранці наш дім сколихнув ураган; нарешті приїхали внуки. Після чергового пошуку скарбів у домі, Марта робила генеральне прибирання, а я наглядав за юними піратами. Софі і Макс дивилися мій старий фотоальбом – найголовніший трофей. Я казав Марті, що довіряти такі важливі речі нашим онукам небезпечно: порвуть, підпалять, десь закопають чи втоплять. Їхня бабуся зрозуміла, що я жартую.
****
Якщо цей хлопчик знає, що таке «будь ласка», я не можу довго мовчати.
****
Коли народилася Лілі, мені було п’ять.Два місяці до того, батька забрали на війну. Ми залишилися у величезному будинку: бабуся, мама, я і Лілія. Я не дуже пам’ятаю, як жив до того, коли сестричка побачила світ, я був надто малим, щоб запам’ятати щось вагоміше від моєї кімнати і гойдалки на подвір’ї. Важко сказати, чи зрадів я новині про те, що у нас з’явиться новий член сім’ї, скоріше, мені було просто цікаво. Чомусь я перекований, що коли мене запитували, кого я більше хочу: братика чи сестричку, я не вагаючись обирав перше. Зрештою сестричка – теж добре.
****
–Я малювала б малюнки і продавала їх. Для чого робити щось важке, коли можна робити те, що подобається, – таке зауваження застало мене зненацька.
****
Щодо малюнків Лілі, то вони були просто дивовижні. Їх дійсно можна було продавати і виставляти в галереї, що я і зробив свого часу. Сестра малювала все, що бачила: мене, бабусю, дім, дерева в саду і саму себе, звісно. Малюнки були настільки реалістичні і детальні, що в мене просто перехоплювало подих. Ніхто б не повірив, що це роботи шестирічної дівчинки.
****
– Ні, ти помиляєшся. Дружба – це вірність, розуміння і взаємодопомога. Якщо є вони, то має бути і дружба. Людям просто не варто довіряти одразу, до них треба придивитись, зрозуміти, що у чомусь ви схожі, а у чомусь доповнюєте один одного. Лише потім можна ділитись сокровенним, – Лілія тверезо оцінила ситуацію і заспокоїлась, швидко витерла сльози, глибоко вдихнула й усміхнулася.
****
– Знаєш, – мовила Лілі, – у нас немає ніяких традицій.
– Чому ж? Ми святкуємо Новий рік, Різдво, дні народження…
– Так, але їх святкують усі, – перебила сестра, – а у нас немає нічого особливого. Ось дивись, – вигукнула Лілія і показала на величезний зелений фургон. – Давай рахувати всі зелені автомобілі, а потім змагатися, хто побачить більше.
****
– І колись, милуючись ліліями, згадаєш мене.
****
Якось ми досить серйозно посварилися через це. Їй було чотирнадцять і ці «мусі-пусі», як висловилась Лілі, їй не личать. Перебуваючи на межі неоголошеної війни, я вирішив мирно залагодити конфлікт. Два дні я працював над чарівною підвіскою з геральдичною лілією, а коли все було готово, підніс подарунок сестрі. А вона лише сказала:
– Проблеми і помилки так не вирішуються, достатньо просто щиро вибачитись і визнати свою неправоту. Але, дякую, мені подобається.
****
Лілі була і мудрою, і наївною водночас. Намагалась знайти істину і сенс людського буття, а ображалась на якісь дрібниці. Але те, що вона була надзвичайно добра – беззаперечний факт. Вона намагалась допомогти усім, хоча врешті саме мені допомогла найбільше.
