Обласний Центр ДЮТ

Другий місяць учні відвідують гурток журналістики. На одному із занять старшокласники отримали від керівника Юлії Гуз несподіване творче завдання – «розговорити» пам’ятник і записати фантазійне інтерв’ю. Так були створені інтерв’ю з Лесею Українкою (авторка – Олена Ліпісовецька), із Густавом Олізаром (авторка – Софія Бондаренко), Артемідою з парку імені Юрія Гагаріна (авторка – Анна Павліченко) та навіть про любов розповіли київські закохані ліхтарі... (авторка – Катерина Горбатюк).

Інтерв’ю з Лесею Українкою

Лариса Петрівна Косач – талановита українська поетеса, письменниця, відома нам як Леся Українка. Поспілкуватися з такою людиною було б неймовірно цікаво, адже її різноманітні твори спонукають читачів до роздумів, проникають до найпотаємніших глибин душі, вражаючи силою слова, й несуть кудись у далекий світ, в якому кожен із нас знайде свій особистий куточок і насолодиться тим, що йому буде справді до вподоби. Якби в мене була така можливість, я б розмовляла з нею саме про творчість, джерела натхнення, думки, які вона бажала донести до читачів, а також черпала би для себе нові знання.

– Лесю, вас називають геніальною Поетесою, дочкою Прометея, романтичною непересічною особистістю, а от мати нагородила Вас псевдонімом – Українка. Чому саме таким?

– Усе дуже просто, адже цей почесний псевдонім вказує на моє походження, на те, що я не соромлюсь своєї національності, захищаю Батьківщину сильним словом, а також доводжу світу, що українська література нічим не гірша зарубіжної й має своє почесне місце в серці кожного читача.

– Мати мала великий вплив на вас, але й уся сім’я допомогла розвинутися вашим здібностям?

– Звісно. В родині спілкувалися українською мовою, шанували народні звичаї, читали українські книжки, а також видання іноземними мовами. Мій дядько, Михайло Драгоманов, – відомий публіцист, критик, історик. Мати, Олена Пчілка, – відома письменниця. Старший брат, Михайлик, рано зацікавився книгами, завдяки чому і навчив мене, чотирирічну дівчинку, читати разом із ним. Тому мені легко було вийти на літературний шлях, бо я з літературної родини, але від того не менше кололи мене поетичні терни.

– Лише в письменництві ваш талант? Чи вас захоплювала ще якась діяльність?

– Уже в 5 років я грала на фортепіано і пробувала творити власну музику. Навіть було бажання стати композитором. А ще матінка збирала зразки народних вишивок, що не просто привернуло мою увагу, адже у восьмирічному віці я вимережила батькові сорочку.

– Приблизно тоді ж ви і написали свого першого вірша «Надія».

– Тоді в Петербурзі заарештували другу батькову сестру, мою тітку. Ми з Мишком знали її змалечку і дуже любили та поважали за хорошу вдачу. Ця звістка гірко вразила мене і засмутила. Саме це спонукало мене до написання вірша.

– Твір, який назавжди залишив помітний слід у моєму серці, – це вірш «Хотіла б я піснею стати». За розміром він невеличкий, але викликає багато емоцій. Чому ви хочете стати піснею? Щоб вас почув весь світ?

– Відповідь можна знайти в рядках «щоб вільно по світі літати, щоб вітер розносив луну». Але я не маю на увазі те, що хочу бути просто почутою кожною людиною. Моє бажання – бути почутою кожним серцем людським. Адже прослухати чи прочитати вірш – це одне, а пропустити його крізь себе, проаналізувати і зробити для себе певні висновки – зовсім інше.

– У вірші ви висловлюєте бажання «під яснії зорі полинути співом дзвінким, упасти на хвилі прозорі». Це означає, що ви прагнете свободи?

– Так! Свободи думки, слова, мрії. Адже мелодія пісні може линути через море, через гори, аж до неба, зір і сонця, і її ніхто не зупинить. А на шляху людини може стати багато перешкод – заборона, неволя чи… хвороба.

– Отже, на вашу думку, письменник повинен бути вільним?

– Так, адже головний герой моєї «Давньої казки» говорить: «Не поет, у кого думки не літають вільно в світі». А ще ця поема доводить, що митець не повинен продаватися за золоті лаври, а писати особисті думки, писати для себе, для народу, для добра, а не для тих, хто хоче користуватися сильним словом письменника задля свого зиску.

Отже, поет – вільна людина, яка стає на захист держави, людини, моралі, несе у світ прекрасне, пробуджуючи в читачах емоції й почуття, які спонукають їх стати кращими. Саме це й хотіла показати нам Леся Українка – силу слова.
Розмову вела Олена Ліпісовецька

Інтерв’ю з Густавом Олізаром

Коростишів відомий тим, що в ньому свого часу жила славна родина Олізарів та, зокрема, поет Густав Олізар. Він – автор збірок віршів «Spomnienia G. О.» та «Pielgrzymki». Також йому пощастило познайомитися із видатним французьким письменником Оноре де Бальзаком, у якого в березні 1850 рокубув за боярина на вінчанні з графинею Ганською в Бердичеві.

Із Густавом Олізаром записувала інтерв’ю Софія Бондаренко, учениця Коростишівської гуманітарної гімназії імені Т.Г. Шевченка № 5. То вийшла дуже жива розмова, легка і по-своєму сучасна.

– Доброго дня, пане Олізаре, чи маєте ви вільну хвилину, аби відповісти на декілька запитань?

– Доброго! Звичайно, адже сьогодні я маю вільний день і розмова з вами змалює його тенета.

– Запитання не зовсім звичайні, тож, якщо ви не проти, я почну. Як на вас вплинуло знайомство з сестрою Наполеона в Італії?

– Ехх,чудові були часи, а пані мене не дуже вразила, особливо її надзвичайно хитра авантюра – думала підкупить мене, та не вийшло.

– Авантюра… Хм, а можна трохи детальніше?

– Без проблем. Поліна Боризе знаходилась під австрійською вартою і, аби врятувати власну шкуру, ця дівчина вирішила підставити мою, та не вдалось.

– Досить незвична ситуація. До речі, з ким ще із «шановних» людей вам пощастило мати справу?

– Я б не сказав, що з родичкою Наполеона пощастило мати справу, але щодо спілкування, то в моєму житті завжди вешталися літератори, та і просто творчі люди.

– Дивовижно! А як щодо друзів? Якщо то не є таємницею, розкажіть трохи про них.

– Не думаю, що варто, та про одного все ж розкажу. Був у мене один, Алоізе Фелінські, писав вірші на берегах Тетерева у Коростишеві й мене до поезії схилив, та і допомагав у всьому, як міг. Хороший чолов’яга був.

– Мало не забула, маєток у Коростишеві, чому саме тут? Що вплинуло на вибір будинку у цій місцевості?

– Та я не обирав, маєток отримав у спадок від батька, хоч і щасливе сімейне життя в ньому не склалося.

– Що ж послугувало такому негативу в цьому плані, якщо не секрет?

– Ай, ці жінки з купою родичів, яким я навзаєм не милий серцю, розлучився я зі своєю принцесою.

– А як же нащадки, родовід Олізарів вважається одним із найміцніших?

– Виховання сина і доньки не залежало від того, чи пов’язані ми були з їхньою матір’ю – усе на благо дітям. У нас такі принципи в родині. Це пішло ще з дитинства.

– Існує думка, що більшість наших звичок і поглядів формуються саме в дитинстві. Щоб ви сказали про власне?

– Ох, мене виховували далеко не батьки. Мати померла рано, спочатку зі мною няньчилися гувернантки, потім нас із братом забрав до себе родич,директор Кременецького ліцею Фадей Чацький, де ми і навчалися.

– Ви часто згадуєте брата, стосунки з сім’єю найбільше цікавлять наших читачів.

– Ех, ці стосунки найінтимніші. Наша родина досить велика. Щодо Нарциса, так, із дитинства дуже близькі на духовному рівні, хоча і різні за характером, а талановитішим він буде в рази за мене.

– А як же ваша творчість і легендарні листування з Пушкіним?

– І таке було. Із Пушкіним ми спілкувалися листами, а познайомилися в Петербурзі. Цей чолов’яга ще той гуляка, але римами ми таки перекидалися, хоч піcля ув’язнення перестали.

– Ув’язнення?

– Так, коли помер Олександр,члени Північного товариства вирішили скористатися цим, аби змінити систему державної влади в Росії. На той час я був у Криму, потім повернувся до Коростишева і забезпечив членів товариства кіньми. По суті, за зв’язок із членами товариства і призвів до ув’язнення, я більше місяця протужив у Петропавловській фортеці.

– Яка неприємна історія. Головне, що все це пройшло і ніколи не повториться. Ми дуже вдячні вам за хвилини спілкування.

Інтерв’ю підготувала Софія Бондаренко

Артеміда:«Всевидяче око постійно слідкує,

навіть за нами –пам’ятниками»

Парк імені ЮріяГагаріна. Сонячне проміння осяяло бронзову постать богині Артеміди. Вона – остання вціліла статуя з колекції барона де Шодуара, непідвладна часу і простору.

– Вас називають по-різному, для одних народів Ви – Діана-мисливиця, для інших – прекрасна богиня Артеміда. З яким ім’ям Ви відчуваєте більшу спорідненість?

– Наші найменування не несуть усобі нічого особистого, допоки ми самі до них не звикнемо. Я намагаюсь бути вільною від усіляких назв, не втрачаючи себе. Але, погодьтесь, Артеміда звучить шляхетніше.

– Уже, мабуть, упродовж сторіччя Ваш лик радує око відвідувачів парку. Але як воно –богині жити серед людей?

– Вони ніколи не задумуються про те, хто перед ними, натомість я творю життя навколо. Вдихнути божу іскру в кожну травинку навесні і піклуватись про неї, допоки не згорить зсередини, а потім щоразу дивитись, як вони (люди) вбивають моїх дітей, доволі важко. Та чи маю я вибір?! Мені б хотілося втекти в ліси, до їхньоїнепорочної чистоти, та там би моє тіло обросло мохом чи іржею, а я сама стала б однією з тих забутих героїв. Напевне, такою є моя плата за довге життя.

– То Ви хотіли б жити вічно?

– Мій образ вічний. Я прошу лише краси. На жаль, без мене вони навряд зможуть її зберегти. Дуже боюсь, що одного дня мій рідний парк перетвориться в руїни, залишки епохи, а на його рештках зведуть крематорій. Зараз маємо тенденцію віддавати перевагу практичному над естетичним.

– Можна поцікавитись, де Вам більше імпонувало стояти – тоді, у саду багатого барона, чи зараз –у місці для широкого загалу?

– Раніше я була підвладна лише спокійному існуванню, адже іншого боку життя й не знала. Спів пташок серед зеленого листу, а навколо десятки мені подібних. І так було щоранку в моєму раю на землі. А далі війни, заворушення… Я бачила їх смерть, як могутні бронзові рицарі падали під свистом кулеметів. Ще довгий час про ті страшні події мені нагадували бойові рани, здавалося б, невиліковні. Про інших повідомляють лише постаменти, а я тут, майже неушкоджена. І, знаєте, я досі хочу жити. Не знаю, що буде завтра, мирний час чи страшні баталії –світ непередбачуваний, та залишиться той, що зможе відпустити минуле і відкрити себе для нового дню. Щодня я чую дитячий сміх, а на інше достатньо просто заплющити очі.

– А що допомагало Вам пережити ті страшні моменти?

– Мабуть,що віра в чудеса. Будь ти бог чи людина, без віри в майбутнє ти вмиратимеш від точних вистрілів удушу. Апатія – то нищівна сила байдужості до власного життя. Я не дозволяла собі падати, відштовхувати неминуче. Змирилась із тим, що змушує серце ридати і намагалась побороти його або просто перечекати до слушного часу, роблячи маленькі кроки для великої справи.

– Чи не засмучує Вас зневажливе ставлення оточеннядо Вашого постаменту?

– Не мені їх судити. Але, суто поміж нами, не існує нічого безкарного. Про це варто пам’ятати щодня, від самого ранку йаж до часу вечірньої молитви, роблячи зло в ім’я добра і навпаки. Всевидяче око постійно слідкує, навіть за нами –пам’ятниками.
Розмову вела Анна Павліченко (Августа Кохановська)

Закохані ліхтарі: «Ми своїм прикладом хочемо показати,

що кохання є і воно – вічне»

У Києві на честь святкування Дня святого Валентина на Майдані Незалежності з’явився пам’ятник Закоханих ліхтарів. Героями такого незвичайного витвору мистецтва стали два ліхтарики, які сидять обіймаючись на кованій лавці. Користуючись нагодою, молоді журналісти мали змогу взяти своє перше інтерв’ю та розпитати всі подробиці їхнього життя.

– Нам відомо, що ви народилися у 2013 році, саме в цей час в Україні почалася революція. Чи довелося вам страждати від жорстоких дій людей?

– Особливо ні, тому що ми були разом і наша любов захищала нас від усяких негараздів.

– Що символізує ваша пара?

– Ми є уособленням світлого, вічного кохання, а наші ліхтарики освітлюють наш шлях, що супроводжує нас усе життя.

– Чому ви обрали саме це місце?

– Тому що наша любов зародилася на Майдані Незалежності і ми своїм прикладом хочемо показати, що кохання є і воно – вічне.

– Що для вас означає кохання?

– Для нас кохання – це чисте почуття, яке неможливо побачити або зрозуміти, його можна тільки відчути.

– Як ви зрозуміли, що між вами саме кохання, адже його часто плутають з симпатією?

– Коли ми побачили один одного, наші серця почали битися частіше, думки були тільки про кохану людину, ні спати, ні освітлювати вулицю зовсім не хотілось, а це є першими симптомами кохання.

– Як би ви порадили обирати свою другу половинку?

– Ми можемо сказати точно, що кохану людину не обирають, тому що точних критеріїв підбору немає, якщо людина любить, то в своїй половинці недоліків вона не помічає.

– Чому ви захотіли стати ліхтарями, а не чимось іншим?

– Тому що без кохання немає життя, так само як і без світла. Світло – символ кохання. Коли людина кохає, вона сяє ззовні, як ліхтарик, тобто любов – це настільки світле почуття, що закохана людина нічим не відрізняється від ліхтарика.

Розмову із закоханими ліхтарями вела Катруся Горбатюк